Блог Чадюка Вячеслава

 ІСТОРІЯ ФОТОПРИЙМАЧА

Появу в електроліті струму під дією світла (фотогальванічний ефект) помітив у 1839 р. французький фізик Едмон Беккерель. У 1873 р. англійський вчений Вілобі Сміт виявив, що освітлення кристала селену зменшувало його електричний опір (явище фотопровідності).

У 1887 р. англійським фізиком Артуром Шустером було помічено, що заряджене тіло розряджається швидше, якщо поблизу нього проскакують іскри. У тому ж році німецький фізик Генріх Герц показав, що освітлення розрядного проміжку ультрафіолетовим випромінюванням робить електричний розряд більш інтенсивним. Автор теорії електролітичної дисоціації шведський фізико-хімік Сванте Ареніус у 1888 р. створив перший фотоелемент, розмістивши у відкачаній скляній трубці два платинових електрода. При підключенні до електродів батареї та гальванометра і освітленні електродів випромінюванням електричного розряду, запаленого поблизу трубки, гальванометр реєстрував протікання струму. Аналогічні досліди з електродами, розміщеними у повітрі, провів у тому ж році російський фізик Олександр Столєтов. Природу зовнішнього фотоефекту пояснив у 1905 р. німецький фізик Альберт Ейнштейн (Нобелівська премія з фізики 1921 р.). 

Багаторічні експерименти з фотоелектронної емісії, виконані німецькими фізиками Хансом Гейтелем та Йоганом Ельстером, дозволили їм створити у 1910 р. промисловий зразок вакуумного фотоелемента і впровадити його в техніку.

Перший фотоелектронний помножувач був створений у 1934 р. радянським фізиком Леонідом Кубецьким. Помножувач з фотокатодом на основі Ag-O-Cs та системою емітерів вторинних електронів мав квантову ефективність до 0,4% та підсилював фотострум більш, ніж у тисячу разів.