«Лазер-шпигун»

Наприкінці 1940-х років радянський винахідник Лев Термен розробив пристрій, який дозволяв за допомогою пучка інфрачервоного випромінювання, спрямованого ззовні на вікно та відбитого на фотоприймач, підслуховувати розмову, яка відбувається у приміщенні. Через двадцять років на цьому принципі були створені «лазери-шпигуни» зі значно більшою дальністю дії. Один з таких пристроїв був продемонстрований у 1970 р. на виставці в Лондоні.

          Л. Термен створив у 1919 р. один із перших у світі електромузичних інструментів – терменвокс, який зробив його всесвітньо відомим. Терменвокс мав дві антени, в електромагнітному полі яких переміщення рук виконавця дозволяло змінювати висоту та гучність звуку (антени були ємностями коливальних контурів звукового генератора). Перебуваючи з 1928 по 1938 р. у США, концертами з використанням терменвоксу Термен заробив гроші на 99-річну аренду будинку в Нью-Йорку, де розмістилися радянські торгові представництва та спецслужби. Розробив сигналізацію для двох американських тюрем. 

    У 1938 р. Термен був відкликаний у СРСР та заарештований як ворог народу. З 1940 р. до кінця восьмирічного терміну ув’язнення працював разом з іншими «ворогами народу» у спеціальному  конструкторському бюро («шарашці») А. Туполева над створенням нових типів літаків. Наприкінці ув’язнення винайшов підслуховувальні пристрої, які багато років працювали у посольствах західних країн, за що був нагороджений Сталінською премією першого ступеня. У 1947 р. був реабілітований. 

    Охоронні системи сигналізації Термена були встановлені у Кремлі, Ермітажі та деяких західних музеях. Останні роки свого життя Л. Термен присвятив удосконаленню та популяризації терменвоксу.

 ІСТОРІЯ ФОТОПРИЙМАЧА

Появу в електроліті струму під дією світла (фотогальванічний ефект) помітив у 1839 р. французький фізик Едмон Беккерель. У 1873 р. англійський вчений Вілобі Сміт виявив, що освітлення кристала селену зменшувало його електричний опір (явище фотопровідності).

У 1887 р. англійським фізиком Артуром Шустером було помічено, що заряджене тіло розряджається швидше, якщо поблизу нього проскакують іскри. У тому ж році німецький фізик Генріх Герц показав, що освітлення розрядного проміжку ультрафіолетовим випромінюванням робить електричний розряд більш інтенсивним. Автор теорії електролітичної дисоціації шведський фізико-хімік Сванте Ареніус у 1888 р. створив перший фотоелемент, розмістивши у відкачаній скляній трубці два платинових електрода. При підключенні до електродів батареї та гальванометра і освітленні електродів випромінюванням електричного розряду, запаленого поблизу трубки, гальванометр реєстрував протікання струму. Аналогічні досліди з електродами, розміщеними у повітрі, провів у тому ж році російський фізик Олександр Столєтов. Природу зовнішнього фотоефекту пояснив у 1905 р. німецький фізик Альберт Ейнштейн (Нобелівська премія з фізики 1921 р.). 

Багаторічні експерименти з фотоелектронної емісії, виконані німецькими фізиками Хансом Гейтелем та Йоганом Ельстером, дозволили їм створити у 1910 р. промисловий зразок вакуумного фотоелемента і впровадити його в техніку.

Перший фотоелектронний помножувач був створений у 1934 р. радянським фізиком Леонідом Кубецьким. Помножувач з фотокатодом на основі Ag-O-Cs та системою емітерів вторинних електронів мав квантову ефективність до 0,4% та підсилював фотострум більш, ніж у тисячу разів.

 ІСТОРІЯ СВІТЛОДІОДА

Електролюмінесценцію твердого тіла першим спостерігав у 1858 р. німецький фізик Юліус Плюккер, який у 1859 р. відкрив катодні промені.  У 1897 р. німецьким фізиком Карлом Брауном був створений перший осцилограф на електронно-променевій (катодній) трубці. До речі, саме Браун у 1874 р. виявив випрямну дію контакту метал-напівпровідник і отримав у 1899 р. патент на кристалічний детекторний випрямляч. Браун суттєво удосконалив радіопередавач італійського винахідника Гульєльмо Марконі, що дозволило останньому у 1901 р. передати через Атлантичний океан кодом Морзе першу радіограму. „За видатний внесок у створення безпровідної телеграфії” Браун та Марконі отримали у 1909 р. Нобелівську премію.

У 1907 р., російським фізиком та винахідником Борисом Розінгом був запатентований „Спосіб електричної передачі зображень на відстань”, яким закладався фундамент електронної системи телебачення. Використані ним фотоелемент для передачі зображення та електронно-променева трубка з люмінесцентним екраном в якості приймача зображення дозволила уже в 1911 р. передати телевізійне зображення в запропонованій Розінгом електронній системі телебачення. Розінг першим використав електронний промінь для розгортки зображення.

До електронної розгортки існувала електромеханічна розгортка зображення диском Ніпкова, запропонована у 1884 р. німецьким інженером Паулем Ніпковим.

Електроніка фактично почалася зі створення у 1901 р. англійським фізиком Оуеном Ричардсоном першої електронної лампи (Нобелівська премія 1928 р. „за дослідження явищ термоемісії і у першу чергу за відкриття закону, який носить його ім’я”). Бурхливий розвиток низьковольтної напівпровідникової електроніки почався після винаходу у 1948 р. транзистора (американські фізики Уїльям Шоклі, Джон Бардін та Уолтер Браттейн; Нобелівська премія 1956 р. „за дослідження напівпровідників та відкриття транзисторного ефекту”). Постало питання про створення низьковольтних твердотільних джерел світла, які можна було б використовувати для візуального відображення інформації, наприклад, індикації стану транзисторних пристроїв, генерації знаків та телевізійних зображень. Однією з причин швидкого переходу від вакуумної електроніки до твердотiльної електроніки було запровадження у США податку на об’єм вакууму в електронних приладах, що спонукало виробників електронної апаратури спочатку до мініатюризації електронних приладів, а потім і до розробки твердотільних аналогів підсилювальних, генераторних та індикаторних ламп.

У 1907 р. англійський дослідник Генрі Раунд повідомляє про світіння карборунду (кристала карбіду кремнію SiC) при прикладанні напруги між двома точками його поверхні. Дослідження радянським вченим Олегом Лосєвим (1923 р.) світіння, яке виникало у карборундному кристалі контактного детектора започаткувало вивчення можливості створення напівпровідникових джерел світла. У 1936 р. французьким фізиком Жоржем Дестріо було відкрите явище передпробійної  електролюмінесценції в порошку сульфіду цинку ZnS, легованому різними домішками.

Спостереження електролюмінесценції карборунду, про яке у 1907 р. Генрі Раунд повідомляв у своєму короткому листі  редакцію журналу «Electrical World», розглядалося ним самим як курйозний факт. Для одного з піонерів радіозв’язку, це був лише побічний ефект у пошуках матеріалів для детекторів, призначених для виділення з модульованих коливань сигналу, який на той час передавався кодом Морзе. Ніяких подальших досліджень цього ефекту Раунд  не проводив.

17-річний Олег Лосєв у 1920 р. починає працювати у Нижегородській радіолабораторії. Не маючи спеціальної освіти, але захоплений зі школи безпровідним зв’язком, Лосєв досліджує матеріали для контактних детекторів (один з двох контактів був металічним або вугільним вістрям). У 1922 р. ним був створений перший гетеродинний радіоприймач (кристадин), в якому кристал окису цинку ZnO слугував і підсилювачем, і генератором коливань (за рахунок негативного диференціального опору; подібну ж властивість мав тунельний діод,  створений у 1958 р. японським фізиком Лео Есакі, за що у 1973 р. ним була отримана Нобелівська премія). Хоча кристадин (кристалічний гетеродин) і не був запатентований, пристрій та його юний винахідник стали широко відомі широкому колу вітчизняних та зарубіжних фахівців. У 1923 р. Лосєв, як свого часу і Г. Раунд, спостерігав світіння карборунду в контактному детекторі. Він першим зрозумів важливість та перспективи спостережуваного явища, яке після його досліджень стали називати на Заході „світінням Лосєва”. Дослідження першого напівпровідникового джерела світла були викладені Лосєвим у 1927–1930 рр. у серії статей. У 1929 р. Лосєв отримав патент на винахід під назвою «Світлове реле». Лосєв запропонував використовувати „світний карборундний детектор” для бінарного запису інформації на рухому фотопластинку при телеграфному або телефонному прийомі. Таким чином, Олег Лосєв є деякою мірою винахідником і світлодіода, і оптичної дискової пам’яті.

У 1951 р. американський дослідник К. Леховец з колегами продовжив вивчення світіння Лосєва і дійшов висновку, що воно викликане інжекцією носіїв заряду p-n-переходом.  У 1955 р. американський фізик Р. Браунштейн дослідив інфрачервоне рекомбінаційне випромінювання, яке виникало в кристалі арсеніду галію GaAs внаслідок інжекції. Згадані дослідження привели до створення у 1962 р. у США червоних лазерних діодів та світлодіодів. Спочатку Н. Холоняком  був створений лазерний діод на сплаві GaAs_1–xP_x, а трохи пізніше Д. Старкієвичем та Д. Алленом був розроблений світлодіод на фосфіді галію, легованому цинком, GaP:Zn.

Американський вчений Нік Холоняк зробив значний внесок у технологію напівпровідникової електроніки. Він першим створив прилади на основі сплавів напівпровідників ІІІ та V груп елементів періодичної таблиці, використавши для цього метод газової епітаксії, запропонований ним у 1960 р.  

У 1963 р. американським дослідником Х. Нельсоном була розроблена технологія рідинної епітаксії напівпровідникових плівок на підкладках. У 1964 р. з’явилася технологія молекулярно-променевої епітаксії: Р. Скулар та Дж. Земел за допомогою молекулярного пучка нанесли на кристал хлористого натрію NaCl плівку сульфіду свинцю PbS. Нові матеріали з керованою структурою фосфід-арсенід галію GaAs_1–xP_x та  арсенід галію-алюмінію Al_xGa_1–xAs, отримувані шляхом епітаксії, дозволили у широких межах змінювати ширину забороненої зони напівпровідників, підбираючи відносний вміст x одного з компонентів у сплаві. При цьому змінювалася і довжина хвилі випромінювання.

Проведені у 60–70-х роках минулого століття дослідження подвійних сполук третьої та п’ятої груп періодичної таблиці елементів (типу A^IIIB^V, таких як GaP, GaAs, GaSb, GaN, AlN, InP), а також другої та шостої груп (типу A^IIB^V, таких як SiC, ZnS, ZnSe, ZnO) створили передумови для масового випуску світлодіодів з ультрафіолетовим, видимим та інфрачервоним випромінюванням.

У 1968 р. з’являються перші гетероструктурні лазери, а у 1969 р. – гетероструктурні світлодіоди. У 2000 р. американський фізик Герберт Кремер та російський фізик Жорес Алфьоров за роботи у галузі створення гетероструктур, започатковані ними у 1963 р., отримують Нобелівську премію.

Тривалий час у серійних світлодіодів найбільш короткохвильовим було зелене випромінювання. У 1990 р. японський дослідник Судзі Накамура створив високоефективний синій світлодіод на основі InGaN, з появою якого значно розширилася сфера застосування світлодіодів (підсвічування рідкокристалічних дисплеїв, триколірні світлодіодні дисплеї тощо). Створені останнім часом  яскраві сині світлодіоди, поєднані з жовтим люмінофором, випромінюють біле світло і з часом замінять звичайні лампи.

Перші дослідження можливості створення органічного світлодіода були проведені ще  у 60-х роках минулого століття, але високі напруги і мала яскравість перших органічних світлодіодів здавалося робили їх неперспективними. Ситуація різко змінилася у 1987 р. після створення С. Тангом та С. Ван-Слайком  низьковольтних органічних світлодіодів з яскравістю понад 1000 кд/м². Дисплеї на органічних світлодіодах, переважаючи рідкокристалічні дисплеї практично за всіма технічними параметрами, поступово почали витісняти останні з ринку побутової електроніки.

 ІСТОРІЯ ТЕЛЕВІЗІЙНОЇ КАМЕРИ 

Першим перетворювачем оптичного зображення в електричний сигнал (і навпаки) був дуже простий електромеханічний пристрій, запропонований у 1884 р. німецьким інженером Паулем Ніпковим. Розкладання зображення на елементи (пікселі) здійснював диск Ніпкова з отворами, розташованими у радіальному напрямку таким чином, що за один оберт кожен отвір зчитував свій фрагмент зображення, одномоментно пропускаючи на фотоприймач тільки один піксель. Це дозволяло використовувати у пристрої найпростіший фотоприймач – фоторезистор. Цікаво, що відтворити зображення можна було за допомогою такого ж диску, спостерігаючи через нього електричне джерело світла, на яке подавали підсилений електричний сигнал з фоторезистора. У наш час диск Ніпкова знайшов застосування в конфокальній мікроскопії надвисокої роздільної здатності та в швидкісній фотографії.

Електронну систему телебачення (з електронною розгорткою зображень) запатентував у 1907 р.  російський фізик Борис Розінг, що дозволило у 1911 р. передати за допомогою цієї системи телевізійне зображення. Ідея електронного телебачення була підхоплена учнем Розінга – Володимиром Зворикіним, якого під час громадянської війни в Росії доля закинула в США. Лише у 1929 р. Зворикіну вдалося зайнятися реалізацією повністю електронного телебачення. Цьому сприяло знайомство з Давидом Сарновим, який ще до революції в юному віці покинув разом з батьками Росію і якому судилося стати в 1930 р. президентом найбільшої у світі компанії з виробництва електронної техніки – RCA, а до того, у 1926 р. –  одним із засновників NBC, спочатку – радіомовної, а потім і першої телевізійної компанії США. У 1931 р. Зворикін створив приймальну телевізійну трубку – кінескоп, а в 1934 р. – передавальну трубку – іконоскоп. Світлочутлива мішень іконоскопа мала мозаїчну структуру, в якій пікселєм слугувала крапелька срібла на поверхні тонкої діелектричної пластини, сенсибілізована цезієм. Така крапелька разом із суцільним срібним покриттям протилежного боку пластини створювала світлочутливий конденсатор, фотоелектричний заряд з якого зчитувався електронним променем.

У 1953 р. в США розпочалися перші в світі кольорові передачі в системі аналогового кольорового телебачення NTSC (англ. National Television Standards Committee – Національний комітет з телевізійних стандартів США).

У 1961 р. американським вченим Юджіном Лоллі була описана конструкція мозаїчного датчика зображення, призначеного для астронавігації. Елементом датчика слугував напівпровідниковий координатний фотоприймач з поперечним фотоефектом. Лоллі запропонував перетворювати вихідні аналогові сигнали мозаїчних датчиків у цифрові фотознімки космічних об’єктів і здійснювати за допомогою цих знімків керування міжпланетними польотами. Концепція Лоллі була пізніше використана американським та європейським космічними агентствами.

У 1963 р. дослідником американської фірми Fairchild Imaging Френком Венлесом була запропонована КМОН-технологія виготовлення логічних схем, яка завдяки відсутності споживання КМОН-схемою електронергії в статичному режимі стала швидко витісняти біполярну технологію і у 80-х роках минулого століття стала основною технологією виготовлення інтегральних схем.

Ідею цифрового фотоапарату запропонували у 1969 р. Віллард Бойль та Джордж Сміт, дослідники американської компанії Bell Laboratories. Вони використали для реєстрації зображень винайдений ними прилад із зарядовим зв’язком (ПЗЗ), який виглядав як лінійка з елементів пам’яті, в які можна було вносити електричні заряди, а потім зчитувати їх послідовним переміщенням зарядів вздовж лінійки (так званий зсувний регістр). Накопичення фотоелектричних зарядів в лінійці з семи МОН-елементів було продемонстровано дослідниками Bell Labs в 1970 р., що відкрило шлях до створення сканера та цифрового апарата.  За винахід ПЗЗ ці вчені були удостоєні у 2009 р. Нобелівської премії з фізики.

У 1973 р. американська фірма Fairchild почала промисловий випуск чорно-білих ПЗЗ-матриць, які налічували 100×100 елементів. У 1976 р. цією ж фірмою була випущена перша промислова цифрова камера, яка була з’єднана з комп’ютером і використана для контролю виробничого процесу.

Перша кольорова відеокамера на основі ПЗЗ-матриці була випущена у 1980 р. японською фірмою Sony. У 1981 р. ця ж фірма випустила перший кольоровий електронний фотоапарат з роздільною здатністю 0,28 Мпікселів («статичну» відеокамеру, яка знімала у покадровому режимі) і записувала дані в аналоговому форматі NTSC на двохдюймовий магнітний диск. Низька роздільна здатність (525 рядків) дозволяла лише спостерігати зображення на екрані монітора і була недостатньою для друку фотознімків.

У 1982 р.  Sony випустила перші камкордери – відеокамери з записом відеосигналу  на  відеокасету  (магнітну  стрічку).  Велика  заслуга   у   створенні кольорової цифрової камери належить досліднику фірми Sony Кацуо Івама.

Перший      повністю    цифровий     фотоапарат    було   створено    у 1988 р. японською фірмою  Fuji  у 1988 р., але їх масовий випуск було розпочато лише у 1990 р. фірмою Sony.

Відмінність між цифровим фотоапаратом та цифровою відеокамерою мінімальна і лежить переважно в площині електроніки, тому їх часто називають узагальнюючим терміном «цифрова камера».

У 40-х роках минулого століття почалися активні дослідження впливу шумів на телевізійні зображення. Американський фізик Альберт Роуз, один з творців телевізійних систем в RCA,  показав, що для надійного виявлення людиною невеликого об’єкта у зашумленому зображенні яскравість об’єкта має принаймні у 5 разів перевищувати стандартне відхилення потужності шуму (критерій Роуза). У 1946 р. Роуз для того, щоб підкреслити, що частина фотонів, поглинутих датчиком зображення, трансформується в зображення, а частина – в шуми, ввів поняття корисної квантової ефективності, яку пізніше стали називати виявною квантовою ефективністю.

        

НОБЕЛІВСЬКА ПРЕМІЯ ЗА КВАНТОВУ ТЕЛЕПОРТАЦІЮ 

    Нобелівську премію з фізики у 2022 отримали Ален Аспект, Джон Клаузер і Антон Зейлінгер ("за експерименти із заплутаними фотонами, встановлення порушення нерівностей Белла та новаторство квантової інформаційної науки"). 

Ейнштейн критично ставився до ймовірнісного характеру квантової механіки та до невизначеностей, які виникають в ній при квантових вимірюваннях. Він вважав закони квантової механіки неповними і шукав можливості це довести у нескінченних дискусіях з Н. Бором, який відстоював концепцію квантової невизначеності як фундаментального принципу існування  матерії. У 1935 р. з’являється стаття Альберта Ейнштейна, Бориса Подольського та Натана Розена, з описанням уявного експерименту, який нібито заперечував справедливість принципу невизначеності Гейзенберга. Суть експерименту ось у чому.

    Нехай внаслідок розпаду частинки С, імпульс р_С якої відомий, утворюються дві однакові частинки А та В. Імпульси частинок згідно із законом збереження імпульсу повинні задовольняти співвідношенню р_А + р_В = р_С. Вимірявши імпульс частинки А, ми за цим співвідношенням можемо знайти імпульс частинки В. Вимірявши координату частинки В і знаючи її імпульс, ми отримуємо одночасно значення і координати, і імпульсу частинки, що забороняється принципом невизначеності Гейзенберга. У фізиці це називають парадоксом ЕПР (Ейнштейна-Подольського-Розена) або аргументом ЕПР на користь неповноти квантової механіки, наявності в ній схованих параметрів.

    Якщо припустити все ж таки справедливість принципу невизначеності, то дану ситуацію можна пояснити наявністю зв’язку між частинками А та В, який призводить до того, що вимірювання імпульсу частинки А викличе збурення її стану і миттєву зміну стану частинки В, тобто координати обох частинок стануть невизначеними. Таке пояснення парадоксу ЕПР дає копенгагенська інтерпретація.

    Частинки зі зв’язаними станами називаються сплутаними частинками (англ. entangled particles) або частинками зі сплутаними станами; вони описуються єдиною хвильовою функцією, незалежно від відстані між ними, а передача збурення від частинки до частинки і миттєва зміна стану частинок внаслідок вимірювання називається редукцією (колапсом) хвильової функції. Оскільки хвильова функція не несе ніякого фізичного змісту, то і про передачу сигналу від частинки до частинки з надсвітловою швидкістю не йдеться.

У 1964 р. ірландським фізиком Джоном Беллом були отримані співвідношення (нерівності Белла), які дозволяють на основі статистичної обробки результатів квантових вимірювань зробити висновок щодо справедливості або квантової механіки з її імовірнісним характером поведінки частинок, або теорій, в яких за допомогою виявлення схованих параметрів в квантово-механічному описанні мікросвіту можна буде точно знайти імпульси і координати частинок. Теорема Белла стверджує, що можна експериментально довести, чи є імовірнісний характер квантової механіки наслідком наявності в ній неврахованих параметрів.

Джон Клаузер розвинув ідеї Джона Белла та реалізував в практичному експерименті. Це довело, що квантову механіку не можна замінити теорією, яка використовує приховані змінні.

У 1982 р. французький фізик Алан Аспект з колегами здійснив експеримент, який підтвердив, спираючись на нерівності Белла, копенгагенську інтерпретацію квантової механіки.

У 2004 р. групі Антона Зейлінгера вдалося провести квантову телепортацію, яка дозволила перемістити квантовий стан від однієї частинки до іншої на відстані.

          Прокинувся того ранку від частих поштовхів вітру, від яких здригнулися шибки десь у коридорі. Подумалося - гроза. Але за хвилину нічну тишу розірвав знайомий з далеких 70-х, коли служив в авіаційному полку під Ангарськом, свист двох винищувачів, які низько пройшли над Києвом кудись у бік Борисполя. Зрозумів: це не вітер, це не гроза. Це ВІЙНА. 

            Залишу усі свої емоції для героїв роману "Дополненная реальность любви",  долі яких вимушений тепер трохи змінити. А тут нехай залишається тільки наука, кафедра та мої думки про освіту.

Лазер потужністю 3 петавати (1 петават = 10¹⁵ Вт), найпотужніший у США, готується відправити свої перші імпульси на експериментальну мішень в Мічиганському університеті.  Лазер дістав назву «Зевс» (ZEUS = Zetawatt-Equivalent Ultrashort pulse laser System – лазерна система генерації ультракоротких імпульсів з потужністю, еквівалентній  зетавату, 1 зетават = 10²¹ Вт). Зетават  - це не потужність самого лазерного випромінювання. Мішенями для лазерного променя будуть розігнані пучки електронів, які під впливом світла прискоряться і набудуть  потужності у декілька зетават. Це необхідно для досліджень у галузі фізики високих енергій, вивчення властивостей елементарних та субатомних частинок. Наприклад, за допомогою ZEUS можна буде змоделювати гарячу плазму навколо магнетарів, астрономічних об'єктів із дуже високою щільністю та активних ядер галактик.

Крім фундаментальних фізичних досліджень установка може нести прикладну функцію. Для рентгенографії м'яких тканин необхідна велика потужність випромінювання, що шкодить здоров'ю через високу сумарну поглинену дозу. Прискорені за допомогою установки електрони випускають потужне рентгенівське випромінювання, але протягом кількох мільярдних часток секунди. Таким чином, за допомогою такого джерела рентгенівського випромінювання можна буде отримувати якісні знімки з невеликою сумарною дозою опромінення, поглиненого об'єктом.

До речі, більш потужною, ніж американська, є китайська установка  SULF (13 петават), запущена у 2020 р.

x

     Декілька років тому, напередодні приїзду в університет президента, ректорат поцікавився, чим може факультет електроніки допомогти Укроборонпрому. Згадали  про лабораторію лазерної електроніки. Пішов у ректорат з розгорнутою програмою необхідних досліджень, проєктом технічного завдання та потрібним штатом для реалізації лазерної установки придушення роботи снайперів. Сказали, що все це дуже цікаво, але немає грошей. Скільки коштує життя українських воїнів, які полягли з того часу від пострілів ворожих снайперів? 

    А ми тут сидимо і, попиваючи каву, розмірковуємо про вплив хмарного покриву на тарифікацію сонячної електричної енергії...

     Сучасний профіль кафедри скоріше електротехнічний, аніж електронний; це перетворювачі електричної енергії – електричні двигуни та акумулятори, а також перетворювачі, регулятори та комутатори електричного струму. Профілем кафедри електронних приладів та пристроїв були перетворювачі електромагнітної енергії – генератори, підсилювачі та приймачі електромагнітних коливань. Здавалося б, дужі схожі напрямки, але вони схожі як, наприклад, електрична плита та мікрохвильова пічка. Плита нагріває електричним струмом, а пічка – електромагнітним полем, і фізичні явища, які дають той самий кінцевий ефект, зовсім різні.

       У 70-х роках вчилася на кафедрі студентка з багатодітної родини із Владивостока. Першу сесію здала на відмінно, після другої – 5 «хвостів». Я у тій групі був куратором.  Кожного місяця куратори збирали свої групи й обговорювали поточні проблеми, а після цього замдекана з виховної роботи збирав кураторів і цікавився, як і чим живуть студенти. Спільними зусиллями вдалося з’ясувати, що у дівчини у родині якісь серйозні проблеми. Дали можливість все перездати. Студентка закінчила інститут з червоним дипломом.

    Років десять тому вчився на кафедрі студент, який захоплювався електронікою та робототехнікою. Йому очевидно важко давалася теорія електроніки, але якось викладачі дотягли його до п’ятого курсу (одному допоміг лабораторний стенд зробити, іншому – відремонтувати прилад...). Одного разу приніс до мене в лабораторію потужний інфрачервоний лазер (десь дістав списаний активний елемент, метрову газорозрядну трубку, а високовольтне джерело живлення прилаштував від іншого приладу). Цікавився, чи можна таким лазером збивати дрони. Запустили – принаймні у картонці дірку пропалював. Іншого разу бачу – дістає з рюкзака колесо з убудованим електродвигуном. Питаю, для чого. Виявляється, робить для якогось підприємства роботизований візок для розвезення чогось там по цеху. Відрахували за декілька академзаборгованостей. Дізнався пізніше, що він відкрив невеличку фірму і виготовляє під замовлення підприємств подібні роботизовані системи. От у мене й виникає запитання: чи багато магістрів електроніки з червоними дипломами варті такого недоучки?

            На мою думку, не варто відраховувати всіх студентів скопом за академзаборгованості, які виникли під час сесії. Деяким треба давати можливість виправити ситуацію протягом року. 

       Вирішив створити сторінку Кафедра моєї мрії. Буду туди "складати" поточні думки та емоції, пов'язані з роботою на кафедрі.

    У 2019 р. кафедру електронних приладів та пристроїв об’єднали з кафедрою промислової електроніки. Об’єднали кафедру фізиків електроніки з кафедрою схемотехніків електроніки. Зрозуміло, що це було вимушене рішення з огляду на стан фінансування науки та освіти в державі, але воно зруйнувало фундамент, на якому було побудовано факультет електроніки. Інколи руки опускаються, коли бачиш, що стають нікому не потрібними унікальне обладнання лабораторій, твої знання, твій досвід. І тоді згадується початок лекції Макса Планка у зруйнованій війною Німеччині 1919 р.:

    «Мій намір привернути на короткий час вашу увагу до теми суто наукового характеру може здатися дещо самонадійним і навіть безтактним у наш час, коли країна приголомшена тяжкою кризою, коли найважливіші інтереси і найкращі сили нашого народу спрямовані на жорстоку боротьбу за існування і вагу у світі. Але саме тепер має особливо велике значення те правило, що суспільство може процвітати лише тоді, якщо кожен буде якомога краще виконувати свій обов’язок навіть на самому незначному посту, не відволікаючись ніякими зовнішніми спокусами та перепонами, не зважаючи на безпосередній успіх своє роботи».

Спробую тут проаналізувати еволюцію кафедри, її сучасний стан та моє бачення побудови кафедри нового зразка, яку я для себе охрестив кафедрою моєї мрії. Назву її умовно Кафедра електронних та фотонних приладів та систем (Department of Electronic and Photonic Devices and Systems).

Чому не подобається сучасна назва – Кафедра електронних пристроїв та систем (Department of Electronic Devices and Systems)? Тому що не відображає оптичну складову підготовки фахівців, а саме оптичні технології складають у наш час окрасу електроніки. Назва освітньої програми – Електронні компоненти, пристрої та системи – теж не дуже вдала. Термін «компоненти» передбачає, що вказують компоненти чого мають на увазі (компоненти пристроїв, компоненти систем?). Навіть в англомовній літературі його часто замінюють терміном «прилад» («device»). У свою чергу використання терміну «прилад» робить зайвим у назві кафедри терміну «пристрій», тому що приладом називають і, скажімо, фотодіод і осцилограф.

 

Святвечер. В доме пахнет пирогами 

И на комоде ёлочка стоит, 

И мама молится под образами, 

И сине-серебристая зима в окно глядит 

Красивыми холодными глазами; 

И я, прильнув к оконной раме, 

Смотрю, как по лыжне мой брат скользит, 

Как парк укутало снегами, 

Как вдоль сугробов уличных отец домой спешит 

И вот уж топает в передней сапогами; 

На белой скатерти с цветами 

Уже пюре в кастрюле старенькой дымит, 

Отец портвейн янтарный наливает маме 

И хвост селёдки на моей тарелочке лежит... 

Ах, неужели это было с нами? 

А, может, это было снами 

Детей послевоенных лет 

Под бой курантов над кремлями, 

Под вой пурги и тусклый свет, 

Под мамино шитьё ночами?

Вячеслав Чадюк